пятница, 21 февраля 2014 г.

21 лютого - Міжнародний день рідної мови

Всі найголовніші іноземні мови можна вивчити за шість років, але для вивчення своєї недостатньо цілого життя
Вольтер


Міжнародний День рідної мови відносно молоде свято - до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть.


Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?
Історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову.


Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови як привід для роздумів та зосередження уваги на мовному питанні. Починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в Україні.

Карта говорів української мови


"Рідна мова — мова, яку людина вивчила найперше. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило — це родинні умови, так розкриває термін рідна мова" Вікіпедія.


Наука, що досліджує розвиток мови, складається з ряду історико-лінгвістичних дисциплін (історична граматика, історична фонетика, історична лексикологія, історична діалектологія, історія літературної мови), кожна з яких має свій об'єкт вивчення. Однак усі вони підпорядковані спільній меті, і як окремі частини складають єдину науку – історію мови.

«Запорожці пишуть листа турецькому султанові» І. Рєпін (1880 р.)
Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.


Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б'є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.


Згадаймо слова В. Сосюри: "Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема". Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. «Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови», - так писав про мову український поет Максим Тадейович Рильський.


На думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, "національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу".

найвища літера в Україні,
встановлена у Рівному на День рідної мови

Україна - країна парадоксів. На 23-му році Незалежності в нашій державі захисту, крім "малих" мов, "традиційно" потребує і державна. На зміну десятиліттям радянської "русифікації" прийшла глобалізація... Проте українська не здається. Доки мовою співають колискові і пишуть Вікіпедію (український розділ цього знакового міжнародного онлайн-проекту незабаром посяде почесне 13 місце у світі) - у неї є перспективи.


Російська ж, з її потужним "тилом" у вигляді Росії, не надто впевнено, проте продовжує утримувати статус міжнародної мови. На жаль, в Україні вона - традиційна "розмінна монета" у політничних ігрищах. Хитромудрі політики маніпулюють питанням "другої державної", намагаючись завоювати симпатії російськомовного виборця. Проте - уже традиційно - забувають про власні обіцянки після виборів.


Вцілому, за дослідженнями ЮНЕСКО у світі говорять приблизно шістьма тисячами різних мов, але половині з них загрожує зникнення. Разом зі зникненням мови, зазначають дослідники, втрачається й культурне надбання: забуваються поетичні твори, легенди, приказки та жарти. Серед причин зникнення мов експерти ЮНЕСКО називають війни, депортації, міграцію, а також мовне змішання. Крім того, сучасні технології сприяють посиленому домінуванню окремих великих мов, наприклад, англійської. За дослідженнями газети Коментарі, через 60 років українська мова зникне і навіть для львів’ян рідною стане російська.


Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів.


РІДНА МОВА

Мова кожного народу
Неповторна і — своя;
В ній гримлять громи в негоду,
В тиші — трелі солов'я.

На своїй природній мові
І потоки гомонять;
Зелен-клени у діброві
По-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,
Колосисту — на віки —
Українську рідну мову
В дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати
Буду всюди й повсякчас,—
Бо ж єдина — так, як мати,—
Мова в кожного із нас!


Л. Забашта


До речі, День української писемності та мови відзначається в Україні на державному рівні 9 листопада.

Бонус. Коваль С.В. "Чия мова вторинна і пародійна"


Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...» «Аргументи і факти», №11, 1999.

Так тож “язик” сучасний, колись він красивим, милозвучним був! “Я помню чудное мгновенье”, — пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої “миті” – “мгно-вє-ні-є” (ох ці “ні”, “є” – немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладешся, а яке “солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне” словосполучення з 3-х приголосних “мгн”... У нас ще “миг” є! – хтось відтіля вискочить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів.

Власне, дивуватися недолугості сусідського “язика” особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаманного лише людині засобу спілкування “мови”, назвавши натомість той засіб “язиком” (а язики мають і представники тваринного світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи несвідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо’, й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про “ве-лич-і-є та могуще-ст-во”... Хоча навіть посередніх здібностей автори тамтешніх бандитських телесеріалів починають розуміти реальний стан свого “язика” і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні українські терміни. “А она “заяву” (“заяв-лє-ніє”, сиріч) написала”? – питає один міліціонер у іншого. А велика література, створена сусідською мовою (про що ми вже згадували тут), хіба не “до-каз” (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) “величі та могуті”? Перепрошую, “доказ-а-тель-с-тво” (14-літерне неоковирне одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого “доказу” абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка — 9-літерного “атєльства”). Ні, вельмишановні! То лише потверджа талантів, величі, а то й геніальності творців тієї літератури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що “прімкнулі” до “язика масковскава” під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стрижня, заради “лакомства неситого”... Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є... Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська “розкрутка” “язика”, паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів “возз’єднаних”, підбитих, загарбаних...

Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на багато томів і не для одного автора тема.

Карб (жартівливий) Чому ти вважаєш, що досконалість мови короткістю термінів можна обчисляти? Чому наш “доказ” досконаліший від москвинського “доказ- (а-тє—ль-с-т-ва) ”? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою.
Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стисліше, вужче – краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше… За матеріалами брошури мав я доповідь на науково-практичній конференції “Буття українців” 21.05.05 (Київ, Український дім). Доповідь, окрім матеріалів конференції, увійшла до другого доповненого видання “Синів РА з берегів ДніпРА” (Львів: Панорама) та була передрукована кількома столичними, обласними часописами. Публікація в “Літературній Україні” викликала “нє-годо-вані-є” деяких удаваних москвинів, українців. Україногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам. На сьогодні назріла потреба у перевиданні “Чиєї мови...”. Що автор і робить, долучивши до вже відомого читачеві тексту короткий порівняльно-етимологічний україно-москвинський словничок деяких засадничих слів і термінів. Звісно, не обійдеться без побіжних коментарів, іноді навіть розлогих і, безумовно, чогось на кшталт вступної частини (посеред книги?), з котрої і зачнемо. За час, поки розійшлося третє видання “мови”, накопичилося чимало свіжої інформації, роздумів. Я навіть назву розвідки трохи поміняв, завершувальний епітет “зіпсована” на “пародійна”. Гадаю, він більше підходить для словоконструкцій-одоробал (“доказ-атєльство”, “надув-ательство”, “розбір-атєльство”, “вимога-атєльство”, “наступ-лє-ні-є”, “удар-є-ні-є”, “напад-є-ні-є”, “назва-ні-є”, “зна-ні-є”)... Щодо свіжої інформації, то, зокрема, моск-винський письменник (юдейських коренів, до речі, як і більшість тамтешніх/тутешніх “москофілів”) Василь Аксьонов волає про примітивізацію, деградацію, змертвіння заліщуцької мови, суголосно з рідіґерівськими попами, про що тут уже згадувалося (див. стр 20). Побіжно зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не вистачає мужности? мудрости? публічно визнати, що від часів з’яви своєї “язик” був спримітивізованою калькою. Хоча, схоже, що автор популярних колись в Есересерії “Колег”, “Апельсинів із Мароко” має розуміння витоків “язика”, і тому налаштований радикально. Вважає умовою збереження Московії від розповзання, розпаду – поглинання її Україною, в мовному плані насамперед. Операція не потребуватиме якихось надзусиль, хіба що психологічних. Затруєним брехнями про своє “первородство” заліщукам буде попервах гіркувато. А так відкидай лише доліпки/доклейки – отримуй першоджерельну українську. І “Війна та мир”, “Цусіма”, “Мої університети” стануть на чверть чи й на третину коротшими, а відтак читабельнішими у сьогоднішній круговерті. Одноплемінники Аксьонова, політики штибу Жиріновського, Лужкова... мають протилежну думку, умову виживання Ерефії вбачають у поглинанні нею нашої держави. Два “наші” попередні президенти для реалізації задумів Жириновських/ Лужкових доклали чимало зусиль. Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не “нацменшинський” Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїніза-ція українців ув Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають. Відбуваються і зворотні, очищувальні процеси, але надто вже повільно, ненаступально. Вироджуючись, мертвіючи само, потугами своїх бездумних (чи, може, й навіть дуже думних) апологетів, москвинське “язичіє” поширює свої гангренозні метастази у мови сусідські. Прислухайтесь тільки, як розмовляють пересічні молодики: через слово “мать-пєрємать, б...”. Принагідно зазначимо, що більшості зі згаданих і не згаданих тут апологетів доля тамтешнього, нашого народу, їхньої, нашої мови, вибачайте на слові, до одного місця. Не всі здатні чи хочуть мислити по-аксьоновськи. Викачати з територій якомога більше ресурсів (із Московії – природних, з України – найперше людських) у якомога стисліші терміни – їхнє завдання. Абись режисери дійства електорату-охлосу не дуже у вічі кидалися, незлецько москвинів, українців частіше лобами зістукувати, щоби гризлися, гарикалися межи собою. На нещодавньому потайному збіговиську у Штатах один вихідець з України заявив: “Нам нужно всємегно поддєгжівать гускіх на Укгаінє, ібо ані – дубінка в нашіх гуках пготів укгаінцев”... Антиукраїнські нацменшинські партії, партійки – “гонів”, “налів”, “ністів”, “лістів” (прогресивних, регресивних, агресивних) -слухняні виконавці згаданих вказівок. Тому, окрім мовної конфронтації, розпалюється й боротьба з народними звичаями, піснями, гумором, прадідівськими строями. І то не лише у нас, у Московії – також. Чого вартий накинутий вер-тухаями з “українських” телебачення, друкованих ЗМІ похід проти “шароварщини”. Вже й у журналі, редагованому сином правдешнього Героя України, “шароварами, хрущами над вишнями” цюпає нам у вічі колишній дисидент із Франції. Нехай ліпше колорадські жуки гудуть над нашими вишнями? Так вони ж безгучно літають, пане Плюще (той, котрий Леонід). Уявляєте в Японії інтелігентський похід проти “кімоновщини”? Не заважають японцям кімоно, традиційна народна культура бути однією з наймодерніших націй. Та візьмемося нарешті до заявлених мовних вправ. Розглянуті на попередніх сторінках дослідження пари: “тиждень” – “нєдєля”, “сірники” – “спічкі”, “порічки” – “красная смородіна”, “тут” – “здесь”, “мова” – “язик”, тим більше словоконструкції, неприховано отримані з наших слів дотуленням ”-атєльство”, ”-лє-ні-є”, ”-є-ні-є”, ”-ні-є”, ”-є”, ”-я” і “так далі-є”, ще раз наводити, міркую, не варто. Обмежимося дещицею знакових, на гадку автора, слів, термінів материнської та похідної від неї мов. З процесів творення сім’ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися узялася, з чоловічого стану має з’явитися у нас – “за-лиця-льник”, в Московії – “уха-жор”. Що би там не казали про ґаздинські риси (мудрість, роботящість, навіть багатство) потенційної дружини, а парубок найперше на красиве личко звертає увагу, “за лиця” до неї вчащає. Аналог сусідський дуже вже далеко відбіг від “ходити”. Мо’, “ухі-жор”, ходить, щоби “ухі нажрать-ся” на дармівщину? Та як би там не було, а той, що шукає собі пару під бік (“парубок” – у нас), “парень” (пари не має – у сусідів) знайшли собі дівчат. Засилаються “свати”, особи, уповноважені “звати” дівчину до парубкового дому. За сприятливого сватання отримують у нас дівчина та хлопець статус “наречених” (оголошених родові, громаді). У сусідів відповідно – “жє-ні-х”, “нє-ве-с-та”. Не знають він – ні куди та як, вона – з та ще не мала діла. Згодом відбувається “весілля” (веселощі для молодих, роду, громади), а потім “шлюб” (злюб) - у нас, у сусідів – “свадьба” (гуляння для сватів), а затим “брак”. Ось тобі маєш, тільки побралися – і вже браковані? Чого бракує – харчів? Схоже на те. “Же-брак” (у нас) – бракує сердезі харчів, одягу, даху над головою. “Ні-щі-й” (у них) – навіть “щі” не їв, бідака. Від пари під боком молодиця стає “вагітна” (набуває ваги в тілі та громаді). У сусідів така жінка “бере-менна” (бере мене). Авжеж, для того й одружувалися. Згодом відбувається “народ-же-ння” (поповнення народу) “немовляти” (не мовить ще), тільки зіп’явшись на ноги, трохи навчившись розмовляти, вже “малюк”. В москвинок – “рожден-і-є”. “Малютка”, “ма-лиш” (має лиш потреби). Наше “лиш” – ще незіпсоване, первозданне. Новому членові сім’ї найперше потрібне “годування” (від “годити”), на берегах Мокви – “корм-лє-ні-є” (традиційно спародійований “лє-ні-є-”м наш термін, тільки у нас він вживається стосовно братів менших). Проте, як не крути, а дитя (дорослих теж) треба “годувати”, “корміть”. “Не годовані є” вони капризні. Себто, обурюються сусіди, коли їх не годують. І “виховання” (на українських родючих землях дитину треба було пильнувати, “ховати”, аби якийсь зайда не вкрав), на сусідських болотах перетворилося у проблему харчування – “пітанія” (вос-пітанія), котре розкладається на первинні (питання є). Хоч і побутує там поговірка “Даст Бог день, даст Бог піщу”, однак питання “пітані-я” залишається завжди актуальним. Тож розглянемо ще кілька дотичних термінів, хоча б назв ранкового та вечірнього прийняття страв. Наші відповідники “сні-данок” (сну дання, данець), “вечеря” (від “вечора”) – вельми прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні вранці їсти на “завтра”? З “уж-іном” – взагалі тупик, начебто, безпросвітний. Але докопатися до істини не так уже й складно. Терміни, гадаю, виникли в середовищі племені кривичів, на базі чийого спародійованого діалекту і формувався при переселенні майбутній “язик”. Кривицькі чоловіки-мисливці, вечеряти приходили в селища, споживали їжу “у жін” (у жінок, себто). Вдосвіта господині випроваджували їх на промисел, давши із собою заготовлений вчора “на завтра” сніданок. Відсіля й “завтрак” – вчорашні харчі на сьогоднішній ранок. “Не все ж навколо харчів, їжі крутиться. Мають і самостійні терміни. Ваша “лікарня” там “больніца”, “лікар” – “врач”, – хтось за “язик” заступиться. Справді, “боль-ні-ця”, де кажуть “болю ні” “лікарі”, а не “врачі” – ті котрі “врут”. Брехнею болю не “вилікуєш”. Ет, розписався... Для висвітлення заявленої теми багаторічна праця, вважай, цілого інституту знадобиться. Тож закруглятися буду потроху. Зупинюся ще на кількох позиціях. Зокрема, на схильності москвинів до гіперболізації у бік величі (“вєлічі-я”), аж до святості, розбивання лобів чи, навпаки, приниження, десакралізації позичених термінів, понять. Найбільше вони полюбляють наш епітет “вєліка-я”. І самозвана “Русь” їхня “вєліка-я”, і війна, і революція (переворот більшовицький). Про вождів, государів (від слова нашого “господар”) годі й говорити – мало не всі – “вєлікі-є”. Навіть безпорадного, нікчемного самодержця Миколу II, котрого із сім’єю разом брутально знищили, десятиліттями ганьбили, опльовували, ниньки святим проголосили. Що не заважає у центрі столиці своєї тримати в шані та догляді мумію його вбивці.

Наші “кущі” стали “кустамі”, але залишилися “кущамі” в раю, лише наголос на “у” перескочив.
Згадана вже “вечеря” в “ужін” перетворилася, однак у апостолів зі Спасителем наймення зберегла. Знову-таки згадувані “жебраки”-”старці” стали у тамтешніх літераторів поважними чоловіками похилого віку “старцамі”. Наш “лихий” (злий, напасний індивід) перетворився у такого собі зуха, шибайголову. “Казак ліхой”... І “лихо” наше теж поміняло полюс на протилежний. Щодо прикладів зниження вартості термінів, то наведу їх лише два. “ОРА-ти” (дбаєш оРА ти) – священне дійство для основоположника рільництва на планеті РА-сина-укРАЇнця. “Радісно плуг землю оре!” – розшифрував московський україно-грецьких коренів шумеролог Анатолій Кифішин багатотисячоліт-ньої давності напис у святилищі “Кам’яна Могила” під Мелітополем. Москвинські дячки доклалися до десакралізації терміна. Тепер там “орать” – кричати, репетувати. Відповідник нашому “орати” – “па-хать”, звично витягнене з нашої мови поняття (“па” – діставати для “хать”, хати). І ще одне слово-помста своїм колишнім повелителям. Найперше Золотій Орді, за чийого сприяння оружного та фінансового (століттями розкраданої, призначеної для татар данини) загумін-кове Московське князівство в палки вбилося, сусідські князівства підім’яло. Столицю свою на Волозі, що колись РА на честь Бога сонця іменувалася, золотоординці назвали Са-РАй (запозиченням із нашої прамови). Кожен народ хоче бачити столицю свою раєм. У подяку благодійникам довголітнім москвини на “хлів” стали казати “сарай”. Хтось закине: ти теж ідеш на повідку, допомагаєш своїми студіями сусідів лобами зіштовхувати. Та ні, вельмишановні. Допомагаю народу своєму давати “від-Січ”, “од-Коша” знахабнілим ідеологам, чий “хитрий писок” уже й не з-за спини (згадаймо знамениту Франкову формулу), а часто-густо на передньому плані вмощується. До слова, обидва прадавні знакові козацькі терміни наші (відганяти ворога від Січі, Коша) сусідською перекладаються тривіально “от-пор” (оружно відганяти напасників чи відбріхуватись, “отпіраться”). Бо не мали ніколи ні Січі, ні Коша своїх. Власне якби мені запропонували одним-двома словами окреслити історію нашого народу, я зупинився б на щойно наведених “від-Січ”, “од-Коша”, так планую назвати наступне видання спарених брошур. Приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як… Хто кому майбутню столицю заснував... Хто кого читати, рахувати навчив... Хто кого у верхів’я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому – під Полтавою, Крутами...
Ну і, звісно, хто кому свою мову, спародіювавши, позичив. Авжеж. “Пізнаймо правду і правда визволить нас!” – повторимо вступну цитацію розвідки.

*** «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови». (Григорій Квітка-Основ ‘яненко, Лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841) «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т. зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських». (Михайло Красуцький, польський та російський лінгвіст; «Древність української мови», Одеса, 1880)

Комментариев нет :

Отправить комментарий